|
|
|
Ангел Геня ("Хвиля") - Геня, як і її брат Іван, з дитячих літ були під впливом батька, колишнього січового стрільця, який, повернувшись після війни додому, продовжував боротьбу. Коли настав слушний час, його діти виявились гідними свого батька. Син Іван, хорунжий УПА, загинув у Карпатах. Геня в 1942р. вступає в юнацтво ОУН, а з 1944р. під псевдонімом "Хвиля" іде в підпілля, де разом з іншими дівчатами молодіжної сітки ОУН виконує різні доручення Копичинецького повітового проводу. Влітку 1945р. в селі Оришківці "Хвиля" потрапляє під облаву червонопогонників. При спробі втекти і уникнути арешту була важко поранена і лежачою добита чергами куль з автоматів озвірілих і п'яних москалів.
Кришталович Оля ("Гай") - Народилася 1924 року в с.Чабарівка на Гусятинщині, в національно-свідомій українській селянській сім'ї. За підтримку сільського підпілля ОУН, участь у ньому дітей батьки Олі в 1946 році були вивезені на Далекий Схід. Брат Олі Омелян загинув у рядах УПА. Оля 16-річною вступає в ОУН, де дістає високий духовний гарт. Під час німецької окупації закінчує курси медсестер, активно працює по збору медикаментів, продуктів, виконує важливі завдання повітового проводу. З початком радянської окупації забезпечує зв'язок між районним та повітовим проводами ОУН, в час арешту намагається втекти, пораненою потрапляє в Гусятинську р-ну лікарню, де її під наглядом лікують. Втікає і повністю поринає в підпільну роботу, виконуючи функції розвідниці, пропагандистки, медсестри, зв'язкової. 19 листопада 1947 внаслідок зради Оля ("Гай") і ще двоє повстанців ("Орел"-Михайло Ухач з Копичинець та "Наливайко"-Петро Стадник з с.Оришківці) потрапили в кільце ворожої енкавеесівської облави. Пробиваючись крізь ворога, "Орел" і "Наливайко" були вбиті. "Гай" зуміла відірватись від переслідувачів і забігти в одну із хат, де швидко скинула із себе одяг і сіла за швейну машинку. Бандитів привернули увагу заболочені чоботи. Наказали дівчині "следовать с німі до вияснєнія у начальства єйо лічності". Оля ("Гай") спокійно встала і одягаючись застрілила двох НКВДистів, а потім вистрелила собі в скроню. Падаючи, викрикнула: "Прощай, Укра...". Тіла всіх трьох копичинецький міліціонер вивіз у ліс, скинув, як було йому наказано, не закопавши. Члени Копичинецької молодіжної ОУН Клизуб Г., Потикевич Я., Бульчак М. таємно захоронили на цвинтарі.
1992 року з християниськими почестями за участі багатотсячної громади останки "Орла", його трьох братів, Івана, Йосипа, Остапа та "Гай" були перезахоронені в спільній могилі вояків УПА.
Кучмій Марія ("Орися", "Думка") - На Копичинеччину прийшла з Рогатинщини вслід за своїм коханим хлопцем Романом ("Думкою"), що був направлений туди надрайоновим провідником Служби Безпеки. Виконувала завдання розвідки та виявлення диверсійних груп НКВД, що діяли під маскою УПА. Після загибелі нареченого прибрала його псевдонім. Згодом стала охоронцем новопризначеного надрайонового провідника "Яра". Під час одної акції був важко поранений та з допомогою "Думки" уникнув полону. Перевезли "Яра" з с.Тудорів до Копичинець де з допомогою місцевого лікаря Корецького його лікували. Та потрібно було провести серйозну операцію. Було домовлено, що операцію проведуть у Львові. Для охорони та для допомоги транспортування прибуло ще два підпільники. Перед самим від'їздом, 1 жовтня 1946р., двір де перебувала група оточили карателі. Маючи дані лише про одного лежачого і немічного "Яра" вороги не сподівалися на можливий збройний опір. Підпільники відкрили вогонь косячи ворогів як траву. Та сили були надто нерівні. У бою, що затягнувся на кілька годин, "Думка", взявши вогонь на себе, дала можливість прибулим підпільникам відійти; сама, вистрілявши з всі набої, підірвалась гранатою. "Яр" також дострілився. У цьому бою "Думка" знищила десятки озвірілих московських загарбників. Кілька днів тіла стояли посередині міста на острах людей. Міліціянти фотогрфували, приводили невідомих осіб, відтак вивезли і закопали в невідомому місці.
Лупійчук Катерина ("Сулима") - В одній із хат Великих Чорнокінців ночували шість повстанців. Над ранок нагрянули "рубахи". Хлопці, одна дівчина та господиня вискочили з хати боковими дверима. А інша дівчина стріляючи з кулемета прикривала відхід повстанців. Більше як дві години вела бій. Знищила масу МГБістів. Коли закінчились набої, зі словами "Слава Україні" застрілилась. Цією героїнею була розвідниця Копичинецького повітового проводу Катерина Лупійчук ("Сулима") з с.Увисла. Труп її забрали до Пробіжної, з кулеметом на шиї виставили під стіною будинку міліції. Офіцери емгебісти приводили дивитись на безстрашну бандерівку своїх жінок, промовляючи: - Вот с кого надо брать пример геройства и смелости.
Оренчук Марія - Дружина станичного ОУН Миколи Оренчука ("Крука") з с.Васильковець на Гусятинщині. Життя обірвалось від катувань тварин у людській подобі і в формі НКВД. З приходом у село червоних "визволителів" і переходом чоловіка у підпілля, щоб не бути арештованою, Марія покинула рідний дім і стала переховуватись у добрих людей, які, знаючи, хто вона така, у випадку небезпеки давали їй притулок і берегли від злого ока. Але під час однієї з облав вона була затримана і для опізнання припроваджена в приміщення сільського гарнізону військ НКВС. Гусятинські вампіри із НКДБ, щоб отримати від неї потрібну їм інформацію, піддали її страшним катуванням. А коли биття, толочення чобітьми, тягання за коси по долівці не дали бажаного результату, роздягли до гола, прив'язали до лави і через статевий орган запхали всередину жмут колючого дроту, витягуючи який, витягли з мучениці і нутрощі. Мертву, зі слідами нечуваного звірства "доблесні" ЧКісти, замітаючи сліди, закопали у невідомому місці.
Подольська Катерина ("Стріла") - (по чоловікові Матіяш). Довоєнні "Просвіта" та "Луг" сформували її характер, її національно-визвольні переконання. В 1941 році вийшла заміж за такого ж палкого патріота України, як і сама. З 1942 року - член ОУН. У підпілля пішла разом з чоловіком під кінець німецької окупації, залишивши дідусеві та бабусі двох малолітніх дітей. Іван, підпільний псевдонім "Вир", був надрайонним провідником з пропаганди; загинув у 1944р. в селі Терпилівка Підволочиського р-ну в бою з червоними загарбниками. Катерина воювала у підпіллі до лютого 1946р. Була медсестрою, розвідницею, зв'язковою. У Яблунові була схоплена гарнізонниками. Після знущань і катувань, змордовану і роздягнуту жінку виволокли на ніч у холодний хлів, розстріляли із автомата і важкопоранену жінку, доблесні правоохоронці, затягли під будинок і залишили. Тут вона до ранку і померла.
За участь у національно-визвольній боротьбі постраждала і родина. Чоловіків брат Василь загинув у с.Нижбірк, дружину з двома дітьми та батьками вивезли у Сибір. Другий брат, Ярослав, був засуджений і відбував покарання в Магадані. Вивезли у Сибір і чоловікову сестру Катерину з мамою.
|
| -- дальше -- |
|
|
|
Історію загибелі цієї мужньої дівчини почув від одного з катів колишньої Станіславської (Івано-Франківської) тюрми. Час стер в пам'яті прізвище героїні, що знайшла смерть від його рук. Випадковість зустрічі з ним пов'язана з перебуванням в одному із желізноводських санаторіїв, де лікувався у 60-х роках.
Може, колись, коли розкриються ті страшні архіви КДБ, загиблій буде повернено ім'я, стане відомою історія її боротьби в рядах УПА. А сьогодні нехай буде так, як описую ту страшну правду, без імені героїні. Моя совість і честь примушує зробити це, хоч і надто пізно.
Щоденно, після обіду, мій сусід випивав припасену заздалегідь пляшку горілки, не роздягаючись і не роззуваючись, завалювався в ліжко і хропів. Років йому було не так багато, десь під сорок, виглядав знищеною алкоголем людиною.
Нав'язуючи компанію до пиття, з образою сприймав відмову, говорячи: "Что, пить со мной западло? Да ты знаешь, кто я такой? Со мной генералы считались, а ты пить со мной не хочешь?!"
Один раз, оп'янівши, сказав:
- Ты знаешь, почему я пью? Пью с тоски, что-то мучит меня, сосет, перед глазами постоянно люди, которых я лично убил.
- І що, не судили тебе за те? - запитую я.
- Не судили, ибо я был особым человеком.
- Чого ж ти людям не розкажеш про кривду, яку робив, - мовив я.
- Нельзя, подписку давал. Да и, вообще-то, делал, что приказывала партия, понял?
Але якось, добре випивши, він розповів про вбивство дівчини, яка постійно стоїть йому перед очима.
- Убивать научился еще в заградотряде под Сталинградом. Расстреливал разных. Солдат своих жалко было. А здесь, в Станиславе, убивали бандеровцев, этих не жалко было, - мовив далі.
- Однажды в тюрьму привезли молодую красивую девушку. Поймали стерво бандеровское, когда, отстреливаясь, уложила полвзвода наших солдат. Расстреляв все патроны с автомата, хотела взорваться гранатой, но граната не сработала. Взяли живой.
А далі з розповіді його стало відомо, що вона донька священика, віком до 22 років. В УПА виконувала обов'язки провідника, навіть назвав псевдо. Говорив, що дуже була гарною. У пам'яті цього ката збереглись її голубі ясні очі, красиве ніжне обличчя, довгі буйні чорні коси і струнка постать, одягнута в коротку шкірянку, в штани, на ногах - пасовані чобітки. Такою вона запам'яталась йому в той час, коли привели її до камери.
Сміливість дівчини на допитах дивувала катів, що мали з нею справу, її відвага не тільки вражала, а й викликала додаткову лють при допитах. Знущанням над нею не було меж. Вона знала, що її вб'ють, тому стійко переносила нестерпні муки, вперто нічого не виказувала.
- Как мы ее только не мучили: сначала били телефонными плетками, вся кожа на пальцах рук полопалась, когда прижимали дверью, били гвозди в пятки, за волосы подвешивали вверх и так держали, кололи грудь, подвешивали за ноги, несколько раз теряла сознание, отливали, но ничего так и не сказала. Отольем водой, станет на ноги и кровью плюет нам в лицо. Даже графином одного стукнула. Потом в наручниках допрашивали. Тройка осудила ее на смерть. Исполняли приговор я и еще несколько таких, как я . В день тогда мы убивали по десять и больше человек. Ту девку-бандеровку убить было поручено мне. Перед тем, как шел на дело, выпивал грамм двести водки и... Навеселе то неприятное дело было делать легче. Все же человека убивали.
- Ну і що, ніхто не просився? - спитав я.
- Нет. Побитые, порой поломанные, они шли, крестились, молились, пели гимн, кричали "Слава Украине", но не просились. Между тем, редко кто из них знал, куда мы их ведем. Просто чувствовали, что идут на смерть. Ведь мы их не ставили под стенку, а убивали так.
- Як це так? - перепитав я.
- Очень просто. В то время, когда вели по коридору, обушком били в потылычную часть головы. То получалось классно, почти без крови. Ударишь, подергается раз-два и - конец.
- Який же це обушок?
- А вот такой, как железнодорожники буксы в колесах обстукивают, - маленький, с длинной ручкой. Держишь в рукаве, не видно, когда надо - высунул, раз ударил - и готово...
Цинічності розповіді не було меж. Аби хоч десь якийсь нерв сіпнувся на обличчі у мого співрозмовника. Ні. З якоюсь особливою насолодою продовжував:
- А ее перед тем, как убить, втроем еще хотели изнасиловать. Рвалась, падло, кусалась, побили мы ее крепко, но не далась. Вылили на голову воды, очнулась. И я повел ее по коридору убивать. Она поняла, куда веду, ибо крикнула: "Прощайте, брати! "Дзвінка" іде на смерть!" Повернулась ко мне, с ненавистю что-то сказала, шла и пела.
Дивуючись силі духу цієї закатованої дівчини, кадебіст запитав мене: "Ты знаешь, что она пела? Пела бандеровский гимн "Еще не вмерла".
- І що ж було далі? - спитав знову я.
- А что дальше? Как только она ступила на канализационную решетку, с рукава я высунул обушок и сильно ударил ее. Ударил и не попал, куда надо, ведь пьянел уже, провозились с ней до этого долго.
Скрутилась сердешна на коліна від удару, опустилась на руки, але не впала. Тоді кат ногою притиснув її до бетону і став бити по голові обушком, поки не вискочив мозок.
- Ну, а далі що" - знову спитав я.
- Дальше ничего. Дернулась несколько раз - и все. Я вытер оббрызганные кровью и мозгами сапоги, нагнулся, перевернул, чтоб снять наручники, и увидел ее открытые глаза, что как-то особенно смотрели на меня. До сих пор вижу эти глаза. Снял наручники и пошел.
А далі розповідав, що після екзекуції приходив лікар, забирали тіло і подібна процедура повторювалась з іншим приреченим на смерть.
- Ну, а тоді срвість тебе не мучила? - запитав я.
- Какая там совесть? Что, я только один это делал? Пойдешь после этого, хорошо выпешь - и по совести. Думаешь, мне даром капитана дали, а премий сколько я получил! Сколько их там убил, счета нет. Совесть тогда не мучила, молодой был, а вот сейчас некоторые ночью снятся. Особенно эта девка.
Налив склянку горілки, випив і запитав:
- Скажи, как мне избавиться от нее. Преследует даже днем, бывает, иду - она идет за мной, оборачиваюсь - нет. Иду - опять она идет. Что мне делать, не знаю...
Сп'янілий кат, не роздягаючись, повалився на ліжко і захропів. А я поклявся, що дітям, внукам, усім розкажу про цю героїчну дівчину. І хоч без імені, а оживе вона в історії нашої боротьби за волю.
|
|
|
 |
|
| -- початок -- |
|
Горчинська Ванда ("Домовина") - Народилася у 1924 році в Копичинцях. Батьки - звичайні працьовиті селяни. Жили із своєї господарки, мали хліб і до хліба. Закінчила гімназію. У неповних сімнадцять - член "Січі", у вісімнадцять - член ОУН. Була зв'язковою, розвідницею, пропагандисткою, медсестрою, переносила і перевозила зброю. Багатьом пораненим врятувала життя. 5 березня 1946 року схопили емгебісти. У ролі катів виступили високі чини: сам начальник Копичинецького районного відділу КДБ Гаврилко та начальник міліції єврей Бровін. Коли набридло їм бити палицями та нагаями, закидали на шию гумовий шланг і, впираючись однією ногою в живіт та спину, тягнули до себе, поки не падала на долівку непритомна. Відливали і процедуру продовжували. Биття в п'яти ніг було не менш болюче. Потім "найсправедливіші" судді відважили 15 років каторги. По закінчені строку повернулася до дому. Дожила до проголошення Незалежної України і спостерігає як убивці намагаються виглядати людьми в очах власного народу і світу.
Дзюрбан Марія - Марія Дзюрбан була простою жінкою-селянкою з села Городниці на Гусятинщині. Марія не була в підпіллі, ні в діючому загоні УПА. Вона була матірью і за "понятіямі" Союза Совєтскіх Социалістічєскіх Рєспублік мала померти. ЇЇ син Йосип Дзюрбан ("Дон") бау в УПА. Марія чим могла, тим і помагала повстанцям. Вбив її недалекий сусід Тимофій К., що служив у "стрибках". Розривна куля, що влучила їй у спину, вирвала нутрощі і стала причиною її довгої, мученицької смерті. По задому катів жінка довго лежала і мучилась. Незабаром син знищив сільського сексота і зрадника.
Кріль Ярослава ("Бджілка") - Народилась в 1926 році в селі Монастирець Ліського повіту (теперішня Польща). В 15 років вливається в лави "Лугу", а згодом в 17 років - в ОУН. У 1943 році Ярослава в сотні "Ворона", що підпорядковується легендарному "Рену", бере участь у боях, деякий час виконує обов'язки станичної працює в службі забезпечення сотні. Після переселення батьків опиняється в Личківцях на Гусятинщині, де з голоду в 1947 році помирають батько та дідусь. У 1951 році за доносом сексота її з мамою арештовують. Три місяці слідства і страшних тортур в Гусятинському КДБ, які проводив слідчий-нелюд Лопатов. Дальше суд і каторга. Вийшла в 1957 році по амністії. Вижила. Не скорилася. Дожила до Незалежної України. Дальше завзято працює на благо України. Є членом "Просвіти", "Союзу українок", КУНу.
Славська Галина ("Віра") - З місця бою із спецзагоном НКВД, що діяв під виглядом УПА, поранена 20-літня повстанка "Віра", із села Зарубинці, що на Підволочищині, спливаючи кров'ю відповзла на кілька сотень метрів в бік. Через велику втрату крові і страшний біль поранених ніг далі рухатись вже не могла. Не втрачаючи свідомості вона чекала на порятунок. Але по сліду крові, що тягнувся від місця її поранення, прийшов зрадник, її односелець Йосип Калита.. Зняв із плеча карабін і вистрелив. Кадебісти, яким він із іншим зрадником Глинським з села Теклівка продав душу, і які проводили грабунки і вбивства мирного населення, підійшли до нього і, глянули на мертве тіло дівчини, ласкаво поплескали Юду по плечу. Через роки діяльності чорт-Йосип Калита отримав похвальний лист за зраду, безчестя та підлість власної душі. Мертву дочку батьки тихцем захоронили на сільському цвинтарі. Самі ж померли на засланні в Хабаровському краї. Через 54-ри роки односельчани з почестями перезахоронили тлінні останки Галини Славської ("Віри") разом із братом Петром, чотовим УПА.
-
-
|
| -- дальше -- |
|
|
